Вишивка в житті українського жіноцтва повоєнної Західної Німеччини та Австрії

ВИШИВКА В ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА
ПОВОЄННОЇ ЗАХІДНОЇ НІМЕЧЧИНИ ТА АВСТРІЇ

У 2021 році українство всього світу низкою заходів відзначає ювілей найбільшого державного свята – 30-ліття незалежності України. Одним із знакових символів української культури є вишиванка. Здавна вишивання було традиційним заняттям українського жіноцтва, тому сьогодні українська вишивка багата на безліч технік виконання, орнаментів, кольорову гамму. У світі популяризація української вишиванки відбувалася значною мірою завдяки українським емігрантам. Особливе значення вишивці надавали представники третьої хвилі еміграції, котрі внаслідок Другої світової війни покинули рідні землі та опинилися спочатку у таборах для переміщених осіб та біженців на території Західної Німеччини та Австрії (Ді-Пі табори, DP camps). Для них значення та цінність вишивки полягала не лише в мистецькій вартості чи традиції, а й була маркером ідентичності, оберегом, пам’яттю, ниткою, що зв’язувала їх із Батьківщиною. Оскільки умови та обставини втечі часто були несподіваними, серед особливо цінних речей, які брали з рідної домівки були родинні фотоальбоми, світлини, вишиті речі. Про значення вишиванки у житті українських біженців досить лаконічно та точно зазначено в таборовому часописі для жінок «Українка на чужині» (Діллінген, 1948, Ч. 1. С. 3): «Розійдемося десь по світах мусимо мати при собі дещо, що буде нагадувати і пов’язувати нас з Батьківщиною».

У Ді-Пі таборах українки продовжували вишивати попри важкі побутові умови, відсутність необхідних матеріалів. Останні компенсували за рахунок впровадження різноманітних «лайфхаків» – висотували нитки з різнокольорових прапорців, що надавала УНРРА (Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови=United Nations Relief and Rehabilitation Administration) та вимочували їх в оцті, використовували парашутну тканину. Серед товарів, що як гуманітарну допомогу українським біженцям надсилали українські допомогові та жіночі організації з США та Канади – була тканина, нитки для вишивання.

У вишитих речах відчувалася потреба, оскільки їх одягали діти та дорослі мешканці Ді-Пі таборів на свята, урочисті події, виступи, для зустрічі почесних гостей. Жінки забезпечували та доглядали за одягом своїх родин у важких повоєнних умовах – шили, в’язали, вишивали речі. З жіночих споминів про перебування в Ді-Пі таборах розуміємо, що для когось з жінок вишивання було не лише традиційним заняттям, забезпеченням потреби у традиційному вбранні чи заробітку, а й слугувало методом подолання травматичного досвіду і складних життєвих обставин (втрата чи смерть рідних людей, поділ родини чи ін.).

Українські жіночі організації в Ді-Пі таборах (Об’єднання українських жінок в Німеччині та Союз українок Австрії) організовували навчальні курси з вишивання та створювали спеціальні вишивкарські майстерні, де українки могли навчитися вишиванню, корисно проводити час, спілкуватися та заробляти певні кошти для особистих та громадських цілей. Вишиті речі користувалися популярністю не лише серед українців, а й цінувалися серед представників інших національностей. Їх легко можна було продати у зв’язку з необхідністю забезпечувати родину. Українське жіноцтво завдяки продажу вишитих речей також збирало кошти на важливі суспільні проєкти та потреби – у фонд допомоги «Мати й дитина»[1], у фонд видання творів Лесі Українки. Вишиті речі надсилали до США, де за сприяння Союзу українок Америки відбувався їх продаж, а кошти спрямовувалися на громадські цілі та підтримку українських біженців.

Вишиванка була засобом не лише етнічної ідентифікації, але й важливим елементом репрезентації та популяризації української культури, яку важливо було представити тогочасній світовій спільноті, оскільки самостійної української держави не існувало. З цією метою українські біженці брали участь у різноманітних виставках, проводили тижні української культури, дарували вишиті речі почесним гостям табору чи презентували високопоставленим особам.

Вишиті речі ставали чудовими подарунками від української громади для почесних гостей та високопоставлених осіб. У 1947 р. українки Західної Німеччини надіслали в якості весільного подарунку принцесі Єлизаветі – скатертину та 12 серветок, виконаних полтавським вирізуванням у вишивкарській майстерні Мюнхену.

Традиційним засобом репрезентації української культури та творення позитивного іміджу української громади в повоєнній Західній Німеччині та Австрії була участь у міжнародних мистецьких виставках, де різні національні спільноти біженців могли представити себе, свій народ, культуру, історію. Такі виставки відбувалися як у Німеччині (Мюнхені, Каселі, Корнберзі, Ганновері та ін.), так і в Австрії (Бреґенці, Інсбруку, Ляндеку, Фельдкірху та ін.). Іноземці були захоплені українським народним мистецтвом та вишивкою зокрема. Так, після однієї з виставок української вишивки у Гершфельді у газеті «UNRRA Team News» вийшла замітка полковника Штортґоза (співробітника УНРРА), в якій іноземець відзначив оригінальність взорів, багатство барв, різноманітність виробів (обруси, подушки, керсетки, сукенки, каптани, сорочки, скатертини, рушники, хустини) та вікові традиції цього народного промислу. Під час тижнів української культури в Регенсбурзі, Мюнхені, також було представлено чисельні вишиті речі українських майстринь та давні унікальні вишивки, які вдалося біженцям вивезти з України. На відміну від традиційної української кераміки, килимів, веретів, яких було небагато в емігрантів, оскільки вони більш габаритні і важче було їх перевезти в умовах втечі, вишивки було достатньо, щоб обрати найкращі зразки для виставок та таборові умови дозволяли створювати нові вироби.

Вишивка була представлена в оздоблені таборових кімнат та стала неодмінним атрибутом житла українців в постійних місцях поселення. Як зазначалося у листівці «12 заповідей українці на чужині» (Мюнхен, 1947) саме українська пісня, українська казка, українська вишивка, українські звичаї допоможуть зарадити денаціоналізації в еміграції.

***

[1] Кошти для підтримки одиноких матерів, вдів та сиріт.