Віра Вовк (справжнє ім’я – Віра Селянська) народилася 2 січня 1926 р. Батько – доктор медицини Остап-Михайло Селянський, служив особистим лікарем в Митрополита Андрея Шептицького, який був хрещеним батьком Віри. Мати – історик і вчителька Стефанія-Марія Звонок.

З початком Другої світової війни, у вересні 1939 р., родина Селянських виїхала до Німеччини, де спочатку проживала в Дрездені (там батько Віри трагічно загинув під час бомбардування), а потім в Тюбінгені. Юна Віра навчалася у Вищій школі імені Клари Шуман, в 1945–1949 рр. студіювала германістику, славістику й музикознавство в Тюбінгенському університеті.

Згодом, мати і донька виїхали до Південної Америки, де опинилися в Бразилії. Спочатку мешкали в Куритибі, а потім переселилися до Ріо-де-Жанейро. Крім доброго знання німецької мови, Віра успішно опанувала португальську, а вже в 1952 р. з відзнакою захистила докторську працю на тему «Німецька маріянська епіка в Середньовіччі». 

Віра Вовк здобула блискучу освіту в різних університетах в Бразилії, Німеччині та США, прослухавши низку курсів та отримавши дипломи з англійської мови та літератури, французької мови, латинсько-грецької літератури, вивчала порівняльне літературознавство. Паралельно з навчанням працювала в Культурному товаристві «Бразилія – Німеччина», в Українському католицькому університеті в Римі та ін. закладах. У 1967–1986 рр. була професором порівняльного літературознавства в Університеті Св. Урсули в Ріо-де-Жанейро. До 1996 р. працювала професором німецької літератури в Державному університеті в Ріо-де-Жанейро. 

Була членом об’єднання українських поетів «Слово», дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США (УВАН у США), Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці (НТШ-А), членом Пен-клубу в Бразилії, входила до Нью-Йоркської групи (літературного об’єднання 12 українських письменників в еміграції), також була членом Спілки письменників України.

Завдяки своїй науковій та перекладацькій діяльності Віра Вовк прагнула ознайомити світ із українською літературою. Вона перекладала твори відомих українських письменників, а також започаткувала серії англомовних перекладів «Писанка» і «Вертеп». 

Ще однією гранню таланту Віри Вовк можна назвати її витинанки. Їх представляли для широкої публіки в Нью-Йорку, Ріо-де-Жанейро, Торонто та Києві. 

Наполеглива праця Віри Вовк неодноразово була відзначена різними нагородами: Літературною премією імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1982, 1985, 1989), Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2004), Національною премією України імені Тараса Шевченка (2008) та ін. 

Довгі роки теплої дружби та співпраці пов’язують наш Інститут і пані Віру. Зокрема, вона завжди надсилала в дарунок для нашої книгозбірні свої видання. Таким чином, наша колекція художньої літератури поповнилася збіркою творів Віри Вовк («Варіяції на тему кохання», «Курган», «Легенда», «Печерні малюнки», «Рай-дерево», «Україні», «Чар-писанка» та ін.), більшість із яких містять автографи авторки. 

Тішимося, що на честь Віри Вовк було названо Український Вільний Університет в Бразилії, який було створено 10 грудня 2025 року. Його очолив відомий лідер українства в Бразилії, Президент Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації в 2003–2025 роках, член Ради директорів Світового Конґресу Українців, адвокат, громадсько-політичний діяч Віторіо Соротюк. 

© ДЖЕРЕЛО: Фото Віри Вовк взято з відкритих джерел у мережі Інтернет.

Народився Любомир Роман Винар 2 січня 1932 р. у Львові, в родині відомих українських педагогів Івана Винара та Євфрозини з дому Дорик. Батько вченого під час Визвольних змагань служив у Богданівському полку, згодом був директором Приватної дівочої гімназії ім. Іллі та Іванни Кокорудзів, мама – директоркою народної школи ім. Б. Грінченка у Львові.

У 1944 р. родина Винарів виїхала спочатку до Криниці, потім – до м. Одерберґу (Богумін), звідти до Праги, після закінчення Другої світової війни – до Баварії (Мюнхен, Карлсфельд, Бертесґаден). Майбутній дослідник навчався в гімназіях спочатку в Карлсфельді, згодом в Берхтесґадені, де склав у 1949 році іспит зрілості.

Сімнадцятирічним юнаком у таборі для переміщених осіб у Берхтесґадені брав участь у діяльності студентської товариства національного солідаризму «Зарево», очолюючи спочатку його Літературну, а потім – Історичну комісію. Ще в 1949–1950 рр. майбутній історик заснував літературознавчий журнал «Юність», біля якого гуртувалися молоді інтелектуальні сили еміграційної України.

В Німеччині вивчав суспільні і політичні науки у Мюнхенському університеті Максиміліана Людвіка, де серед інших слухав лекції Х. Ортеґи-і-Ґассета. Українську історію, археологію та літературу вивчав в Українському вільному університеті, де його викладачами були Ю. Бойко, М. Глобенко, Г. Ващенко, Б. Крупницький, В. Кубійович, П. Курінний, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко та ін.

Під впливом літератури та оповідей батька найбільшим зацікавленням стала історія, особливо – історія України. Але після переїзду до Америки майбутній вчений не міг знайти роботу за фахом й у Вестерн Резерв Університеті (Western Reserve University) в Клівленді розпочав вивчення бібліотечних наук й архівознавства. Дипломну (магістерську) роботу захистив під керівництвом відомого американського фахівця з бібліотечної справи Джесі Шіри. В цей час активно працював над докторською дисертацією.

У 1957 р. захистив дисертацію «Українсько-молдавські політичні взаємини в другій половині ХVІ ст.» в Українському вільному університеті. 

Згодом спочатку англійською, потім – українською мовою опублікував своє магістерське дослідження «Історія раннього українського друкарства», а в 1962 р. як габілітаційну працю на УВУ – дослідження про Андрія Войнаровського. В майбутньому він не поривав зв’язків зі своєю alma mater – Українським вільним університетом, де пройшов шлях від студента до звичайного (повного) професора.

У 1962 р. Л. Винар одружився з Анною Терезою Кузьмич, яка на все його життя стала близьким другом і співробітником. Подружжя виховувало доню Наталю.

Понад 35 років Любомир Винар працював в американських університетах, де також став засновником і організатором праці науково-дослідних осередків – Бібліографічного наукового центру при Бовлінґ-Ґрінському університеті в Огайо (1965), Наукового центру дослідження етнічних публікацій і культурних установ у США при Кентському державному університеті (1972), де також заснував і протягом багатьох років редагував журнал «Ethnic Forum»(1980–1996), був президентом Американської міжуніверситетської ради етнічних студій в Огайо (1978–1984), яка координувала працю 27 університетів і коледжів, заступником голови Асоціації для студій національностей (СССР і Східна Європа, 1978–1982), головою Славістичної секції Американської бібліотекарської асоціації (1977–1978, 1980). Протягом кількох років редагував бібліографічно-довідкову серію бібліотеки Колорадського університету. Крім того, дослідник був одним із перших консультантів з українознавства Гарвардського університету, членом Дорадчої ради програми українознавчих студій Іллінойського університету.

Активно працював в українських громадських та наукових установах. Очолював Конференцію центральних українських академічних професійних товариств, яка об’єднувала головні професійні установи в Америці, був одним із засновників (1961), а пізніше – президентом Української американської асоціації університетських професорів, у 90-х роках – головою Академічної ради при Уряді Української Народної Республіки в екзилі, неодноразово очолював Світову наукову раду при Світовому конгресі українців. Співпрацював з історично-філософічною секцією НТШ, опрацював значну кількість гасел для «Енциклопедії українознавства». Від 1954 р. Любомир Винар активно працював в Історичній секції Української вільної академії наук (УВАН) у США, яку очолював від 1992 р. У 1998 р. його було обрано віце-президентом УВАН і головою Видавничої комісії. Очолював також Комісію УВАН з етнічних дослідів. 

Людина вражаючої енергії і працелюбності, Любомир Винар став одним із організаторів наукових конгресів і конференцій в Європі, Америці, Канаді та в Україні, серед яких – Міжнародні конгреси українських істориків, Конгреси Міжнародної асоціації україністів. 

Намагаючись вшанувати пам’ять близьких йому українських вчених діаспори, допомогти українським науковим та освітнім установам, Л. Винар організовував допомогові акції (для побудови пам’ятників на могилах українського літературознавця Остапа Грицая та видатного історика Олександра Оглоблина, допомоги Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника, Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Науковій бібліотеці Національного університету «Острозька академія» тощо). 

Під керівництвом Л. Винара УІТ стало патроном музеїв М. Грушевського у Києві та Львові, Інституту досліджень української діаспори при Національному університеті «Острозька академія», створеного у 2002 р. за ініціативою вченого, підтриманою ректором Ігорем Пасічником. 

© ДЖЕРЕЛО: Фото відвідин професором Любомиром Винарем Острозької академії взято з архіву Українського історичного товариства.

Бібліографія дослідника нараховує понад 2000 праць з історії українського козацтва, історії української культури, історії державності України ХХ ст., української історіографії, бібліографії, біографістики, етнічних досліджень та допоміжних історичних дисциплін. Л. Винар став засновником та редактором низки видавничих серій УІТ: «Грушевськіяна» (від 1966), «Мемуаристика» (від 1967), «Історичні монографії» (від 1965), «Епістолярні джерела грушевськознавства» (від 1997) та ін., автором низки монографій. Серед численних редагованих дослідником видань – перший «Історичний атлас України» (1980).

За заслуги в розвитку української науки Світовим конгресом українців був обраний «Українцем року» (1984), нагороджений «Медаллю Св. Володимира» (1993). Президією НТШ у Львові нагороджений медаллю Михайла Грушевського (1994), Міжнародним Фондом М. Грушевського – дипломом за визначний внесок в справу повернення Україні М. Грушевського (1996). Івано-Франківська обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців відзначила Л. Винара премією імені академіка Івана Крип’якевича (2000). У 2010 р. багатолітню працю вченого відзначила Фундація імені Тетяни й Омеляна Антоновичів. Вченого було обрано Почесним академіком Національного університету «Острозька академія» (1999), Почесним доктором Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (2002), Почесним професором Волинського національного університету імені Лесі Українки (2006).

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2017, посмертно).

Прийміть щирі вітання від колективу Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара Національного університету «Острозька академія» з нагоди Різдва Христового та Нового 2026 року! 

За кілька днів світ знову зустрічатиме одне із найбільш шанованих свят – Різдво. Це Торжество віри, надії та світлих почуттів всього доброго, що існує в світі. В контексті Різдва ми згадуємо про велику силу християнства, а також про не менш потужні духовні зв’язки, які єднають нас крізь століття історії та кордони сучасності. 

Різдво – це народження Спасителя світу. А як ми можемо допомогти Богонемовляті в порятунку людства? Відповідь проста, але, водночас, буває складною для реалізації. Це щирі слова і дії, готовність безкорисливо прийти на допомогу. Це наша жертовність, добрі справи по відношенню до оточення і всіх, хто потребує нашої помочі. Це надійне плече та опора для рідних і близьких. 

Різдво – це також час вдячності. За щиру любов, повагу, взаємність, підтримку, вірність, співпрацю…

Україна знову зустрічає Різдвяно-новорічні свята в умовах боротьби з російським агресором. Морок не хоче поступитись, відпустити зі своїх лещат волелюбну та незалежну Україну. Суверенітет України відстоюють на полях бою сміливі, незламні, хоробрі та стійкі воїни Збройних Сил України. Вони боронять не лише Україну, а й цінності глобального Заходу: свободу в усіх її проявах, демократію, повагу до людської гідності, рівність, верховенство права. Ми вдячні за це кожному Захиснику та кожній Захисниці України! 

Як завжди, крізь сотні і тисячі кілометрів, Україна відчуває підтримку всесвітньої української родини: фінансову, гуманітарну, адвокаційну, лобістську, в боротьбі з дезінформацією та ін. Українці зарубіжжя ніколи не полишали вболівати за долю України. Сьогодні безліч українських громад, установ та організацій у різних країнах і частинах світу, в силу своїх можливостей, об’єднують навколо її підтримки іноземних партнерів: на громадському та офіційному рівнях. Ми дякуємо всім українцям, розсіяним по світах, за цю працю та за збереження і плекання української національної ідентичності. 

Окремі слова вдячності ми адресуємо всім, хто підтримував наш Інститут у році, що минає: від головних координаційних надбудов, українських громад в країнах поселення до окремих представників української закордонної спільноти. Ми не називаємо когось окремо, адже ми цінуємо всіх. Спасибі за Вашу комунікацію, реалізацію спільних проєктів та надіслані видання. Ми будемо раді співпрацювати з Вами надалі, а також розширювати коло наших друзів. 

Нехай тепло цих святкових днів зігріє Ваші серця та душі! Нехай Вашу оселю сповнить піднесена атмосфера веселої коляди! Зичимо Вам мирного неба, міцного здоров’я, благополуччя, затишку, добробуту, успішного підсумку 2025 і вдалого 2026 року! 

ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!
СЛАВІМО ЙОГО!

Зі щирою повагою від імені колективу Інституту – 
Алла Атаманенко, директор

Захід було організовано і проведено дирекцією «Медіацентр» Державного підприємства «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» (ДП «ГДІП») і Фондом Ганнса Зайделя в Україні за підтримки Міністерства закордонних справ України (МЗС України), Центру публічної дипломатії Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС України, Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара Національного університету «Острозька академія», Асоціації Подружжів українських дипломатів і Західноукраїнського національного університету.

Модераторами круглого столу виступили в. о. керівника дирекції «Медіацентр», начальниця рекламно-видавничого відділу ДП «ГДІП» і випускниця НаУОА Романа Касіянчук та Надзвичайний і Повноважний Посланник, письменник і перекладач Сергій Борщевський.

Із вітаннями та вступними словами до учасників зібрання звернулися директор Департаменту Латинської Америки та Карибського басейну МЗС України Оксана Драмарецька, президент Світового Конґресу Українців (СКУ) Павло Ґрод, координатор проєктів – заступник директора Фонду Ганнса Зайделя в Україні Олена Максимова.

Оксана Драмарецька наголосила на важливості регіону Латинської Америки та Карибського басейну для зовнішньої політики України, звернула увагу на українську присутність у регіоні в контексті історичної ретроспективи. Павло Ґрод у своїй промові говорив про п’ять ключових тез, які розкривають особливості діяльності українства в Латинській Америці, розповів про співпрацю СКУ з українськими громадами цього регіону та наголосив, що потрібен новий формат співпраці, аби Україну почули в Латинській Америці. Олена Максимова звернула увагу, що співпраця з діаспорою є дуже важливою, а в умовах боротьби з дезінформацією та державою-агресором є особливо актуальною. Також пані Олена розповіла про діяльність Фонду Ганнса Зайделя в різних країнах Латинської Америки.

«Якщо перший захід дозволив окреслити загальні тенденції, виклики, потенціал діаспори у глобальному вимірі, то нинішній фокус на країнах Латинської Америки та Карибського басейну є надзвичайно своєчасним і стратегічно важливим. Нагадую, що у 2024 році Україна схвалила Стратегію відносин із країнами Латинської Америки та Карибського басейну, а також Комунікаційну стратегію, спрямовану на посилення нашої присутності в цьому регіоні. Це чіткий сигнал, що керівництво нашої держави усвідомлює значення регіону Латинської Америки та Карибського басейну і визначає його одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики»,
вказала Оксана Драмарецька.

«Як Президенту Світового Конґресу Українців для мене є надзвичайною честю звернутися до вас із поглядом на регіон, який часто залишається поза українським стратегічним фокусом, але який має величезне значення для майбутнього нашої міжнародної підтримки. Це Латинська Америка. Цей континент є дуже впливовим. Це регіон із власною ідентичністю, глибоким історичним досвідом антиімперської боротьби та швидкого зростаючого впливу у світі»,
зазначив Павло Ґрод.

Своїм досвідом і міркуваннями про роль українських осередків у країнах Латинської Америки поділилися Ярема Тавридський (відповідальний за видавничу справу Українського товариства «Відродження», Аргентина), Віторіо Соротюк (член Ради директорів СКУ, президент Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації в 2003–2025 роках, очільник Українського Вільного Університету в Бразилії імені Віри Вовк), Вікторія Яницька (лідерка української громади в Гватемалі), Ростислав Калацинський (очільник української громади в Колумбії), Валерія Моргуновська (лідерка української громади в Панамі), Олександра Клейніс (засновниця та президент ГО «Українсько-мексиканський культурний центр»), Юлія Димарь (Президентка Перуансько-української асоціації) і Крістіна Куліда (представниця української громади в Чилі).

До дискусії долучилися Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Чилі Юрій Дюдін та ветерани української дипломатичної служби Станіслав Лазебник, Теофіл Рендюк і Олександр Мазниченко. Особливий наголос було зроблено на важливості побудови і розвитку зв’язків між класичною діаспорою і молодим поколінням українців закордоння, потребі в створенні координаційної надбудови українських організацій в контексті регіону.

Круглий стіл вкотре засвідчив актуальність вивчення діяльності закордонних українців у царині публічної дипломатії та необхідність вироблення стратегічного бачення для ефективного просування інтересів України на міжнародній арені.

Відеозапис події можна переглянути на YouTube-сторінці дирекції «Медіацентр» ДП «ГДІП»: https://www.youtube.com/watch?v=xNNehBOSevc.

Принагідно відзначимо, що Інститут досліджень української діаспори імені професора Любомира НаУОА вже не вперше проводить наукові заходи із вивчення діяльності українства в Латинській Америці. 10–11 вересня 2021 р. за співпраці з Посольством Федеративної Республіки Бразилія в Україні та Українським Товариством в Бразилії, Інститут організував Міжнародну наукову конференцію з нагоди 130-ліття початків поселення українців у Бразилії.

У лютому 2026 року відомому словацькому україністу, фольклористу, літературознавцю, мистецтвознавцю, бібліографу, публіцисту та громадському діячеві академіку Миколі Мушинці виповнилося б 90 років. Людина глибоких енциклопедичних знань, високої ерудиції, мудрості та, водночас, скромна, привітна, щира… Таким пам’ятають Вченого його близькі, друзі, колеги, знайомі та всі, хто хоча б раз у житті мав можливість поспілкувалися з ним, отримати поради, здобути підтримку та підказки в наукових пошуках. За допомогу українським дисидентам він був позбавлений можливості офіційної наукової роботи та викладання в університеті, але не зламався, а зумів робити те, що вважав потрібним: писав і видавав за кордоном наукові дослідження, допомагав іншим, знаходив та зберігав важливі культурні цінності, значна частина яких сьогодні передана в Україну. 

М. Мушинка – автор 142 самостійних книг (у т. ч. тих, які він підготував до друку), 571 наукових, 2565 популярних і науково-популярних статей і 879 рецензій, сотень енциклопедичних гасел. Відомий український державний діяч і науковець, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України (НАН України), голова Наглядової ради Національного університету «Острозька академія» (НаУОА) академік Микола Жулинський називав його «українським пастирем культури і науки» та «невтомним трударем на ниві українознавства». 

Іноземний член НАН України, доктор філологічних наук, професор М. Мушинка повернув із забуття десятки імен відомих суспільно-політичних, культурних, науково-освітніх діячів. Сприяв увіковіченню їхньої пам’яті та належному вшануванню майбутніми поколіннями. Так, завдяки його зусиллям до України повернулися картини Олекси Новаківського, архів Олени Рудловчак, виданнями українців у Словаччині він поповнював бібліотеки в Україні. 

Микола Мушинка був невтомним організатором науки: Президентом НТШ у Словаччині, засновником і багаторічним головою словацької Асоціації україністів, завдяки його ініціативі та роботі було започатковано видання «Наукового збірника Музею української культури в Свиднику». Досліджував і популяризував українсько-словацькі історичні та культурні зв’язки (за що був нагороджений у 1996 році Почесною відзнакою Президента України). Свою велику бібліотеку українських видань родина Мушинок подарувала Науковій бібліотеці в Пряшеві (за окремим підрахунками це понад 30 тисяч (!) видань). 

Завжди підтримувала пана Миколу його вірна супутниця життя, кохана дружина пані Магда. Подружжя Мушинок добре відоме багатьом представникам академічної спільноти в Україні та за кордоном. Пані Магда супроводжувала свого чоловіка і долучалася до роботи десятків наукових заходів, фактично виконувала обов’язки завідувачки «творчої лабораторії» Вченого: допомагала в листуванні, наборі текстів до друку, впорядкуванню власної бібліографії, бібліотечної та архівної колекцій.

Національний університет «Острозька академія» та подружжя Мушинок пов’язують роки плідної співпраці. Пан Микола був добрим другом Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара, що діє з 2002 р. в НаУОА. Завжди долучався до заходів, які організовував Інститут і радо підтримував його діяльність. Неодноразово брав участь у Міжнародних наукових конференціях «Українська діаспора: проблеми дослідження», а також завжди привозив із собою у подарунок цілі валізки книг і періодики – цінних видань, які поповнили бібліотечні колекції української діаспоріани Інституту (такі ж щедрі дарунки акад. М. Мушинка зробив для відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та інших українських бібліотек та університетів). На сторінках видань Інституту опубліковано наукові доповіді Миколи та Магди Мушинок, він викладав для студентів Острозької академії, в університеті завдяки Академіку відбулась виставка творів українського художника Олекси Новаківського. За значний внесок у розвиток національної освіти, науки, культури та духовності 28 вересня 2012 р. Миколі Мушинці було вручено диплом Почесного доктора (Doctor Honoris Causa) Острозької академії. 

Бібліографія Вченого має назву «Колеса крутяться…». І вони дійсно в русі надалі. Бо творчий спадок Вченого складно недооцінити, він викликає інтерес дослідників, є цінною основою для подальшого розвитку науки. 

***

Пропонуємо Вашій увазі переглянути відеосюжет українського телеканалу «Перший Західний» який допоможе дізнатися більше про різносторонню діяльність академіка Миколи Мушинки: https://www.youtube.com/watch?v=oJ8cyNzUBnc

У цьому унікальному виданні, яке було підготовлено за сприяння Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара зібрано публікації, вперше оприлюднені на сторінках журналу «Орлик», який видавався у однойменному таборі «переміщених осіб» в повоєнній Німеччині. 

Ідея підготовки видання «Хто ми: шляхи формування української ідентичності, державності та незалежності» належала представникам молодого покоління «діпістів» – Ігорю («Козаку») Лисому і Володимиру («Хіні») Шаркові, а також їх другу і колезі, пізніше – відомому вченому та організатору науки Любомиру Р. Винареві («Вінцеру»), який теж підтримав ідею підготовки та видання книги і все своє свідоме життя працював для України. 

Питання, які обговорювались на сторінках журналу «Орлик» у далеких 1946–1948 роках і сьогодні є актуальними для українців, котрі у кривавому протистоянні долають агресора. Не менш актуальними залишаються намагання осмислити наше минуле, а також роль та значення для історичного розвитку видатних постатей української історії. Ці спроби осмислення того, ким ми є та в чому наша сила і слабкість знаходимо у статтях, авторами яких були відомі дослідники, політики, громадські діячі. Тому статті, відібрані для книги, мають значення для сучасного читача як своєрідний діалог з інтелектуалами минулого, на теми, актуальні для сьогодення. А ще – книга є даниною пам’яті про всіх українців, які пройшли через непрості випробовування й назавжди залишили Україну в своєму серці, пам’яті й діяльності на її користь.

Наукову подію організували Український Вільний Університет, Кафедра журналістики та українознавства Національного університету водного господарства та природокористування (НУВГП) і Науково-дослідний центр «Інститут досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара» Національного університету «Острозька академія» (НаУОА). Серед учасників – науково-педагогічні працівники, докторанти та аспіранти, співробітники наукових установ і представники українських громад із Австралії, Великої Британії, Канади, Німеччини, Польщі, України, Хорватії та Чехії.

Із вітальними словами до присутніх звернулися ректорка УВУ, кандидатка психологічних наук, професорка Лариса Дідковська, Генеральний консул України в Мюнхені Юрій Никитюк, ректор НаУОА, доктор психологічних наук, професор Едуард Балашов, ректор НУВГП, дійсний член Академії наук вищої школи Віктор Мошинський.

«У добру путь, бо ми маємо ще багато інших заходів, які будуть представлені цього року, цього знаменитого, легендарного року 80-річчя. І нехай нам усім це і запам’ятається, і буде потрібним, і найважливіше – нехай воно нам допоможе залишатися тими ким ми є, там де ми є і продовжувати це робити»,

«Ця дата відзначається не лише як історична подія, а як символ внеску УВУ в розвиток глобальної науки та освіти. Сьогодні Український Вільний Університет є символом та гордістю української наукової думки за кордоном»,

«Сьогодні ми відзначаємо не лише поважний ювілей цієї поважної інституції – Українського Вільного Університету, але також незламність української думки за межами рідної землі, яка протягом довгих десятиліть не втратила своєї сили, віри, ідентичності. Ми в Острозькій академії пишаємося, тішимося, радіємо нашій співпраці з Українським Вільним Університетом в Мюнхені»,

Упродовж двох днів конференції було обговорено різні аспекти історії та сьогодення УВУ, видатні постаті вищої школи, актуальні питання дослідження закордонного українства. Першого дня відбулося пленарне засідання, яке відкрила доповідь ректорки УВУ професорки Лариси Дідковської: «80 років Українського Вільного Університету в Мюнхені: традиції, збереження ідентичності і глобальні виклики». Другий день конференції пройшов у форматі роботи низки тематичних секцій: «Український Вільний Університет крізь призму ХХ–ХХІ століть. Історія», «Видатні постаті Українського Вільного Університету», «Український Вільний Університет крізь призму ХХ–ХХІ століть. Культура і мистецтво», «Закордонне українство: минуле, сучасне, майбутнє. Громади. Збереження ідентичності» і «Закордонне українство: минуле, сучасне, майбутнє. Мова. Культура. Наука». Виголошені доповіді та жваві дискусії стосувалися УВУ як потужного осередку розвитку української науки та культури в повоєнній Німеччині та на сучасному етапі, міжнародної діяльності університету, ролі закладу освіти, його викладачів і випускників у розвитку різних напрямів науки і культури в українському та світовому контекстах. Наукове зібрання вкотре продемонструвало важливість студіювання багатогранного феномену світової української громади.

«УВУ є єдиним навчальним закладом за кордоном, однією з робочих мов якого є українська. В університеті викладали, а також стали його випускниками багато відомих дослідників, які зробили значний внесок не лише в розвиток української, а й світової науки. Наш Інститут протягом всього часу діяльності приділяє значну увагу дослідженням діаспори і ювілейна конференція до 80-ліття УВУ, співорганізаторами якої ми є, стала важливим внеском у цей процес»,

Організаційний комітет висловлює щиру подяку для всіх, хто долучився до проведення події та висловлює сподівання на подальшу співпрацю! За матеріалами роботи міжнародного наукового заходу заплановано видання збірника наукових праць.

Назар Мартинюк