Вперше 27 лютого ми закликали про допомогу українському народу на традиційному святі Карнавалі в місті Торре Векья, де розповіли про події, що сколихнули весь світ.

У березні сімейний італо-український дует “Addaverè” (солісти подружжя Морено Пінті та Ольга Вакуліч) взяли участь у благодійному концерті під керівництвом українського диригента Оксани Гончак у музичній консерваторії імені Луїзи Д’анунціо міста Пескара. Разом з оркестром консерваторії та оркестром міста Атрі, яким керує пані Гончак, ми виконали Гімн України, Молитву за Україну та автентичні пісні з Рівненщини та Черкащини.

У квітні взяли участь у відкритті пункту збору гуманітарної допомоги на базі торговельного комплексу Чентауро.

Під час Страсного тижня долучилися до концертів у селах Букьяніко та Фара фіорум Петрі. Разом з італійським композитором Франческо Паоло Мартінікьйо виконали пісню “Молитва за Україну”, яку склав композитор у перші дні війни та приніс нам на репетицію з хором. Також виконали традиційні псалми з Київщини.

У червні взяли участь в благодійному концерті в місті Манопелло, громадою якого під час концерту було зібрано одну тисячу євро лише лотереєю. Там на підтримку України у війні з росією виступив сімейний італо-український дует “Addaverè” з українськими та італійськими традиційними піснями.

Також організували та провели в селі Букьяніко разом з Асоціацією італійських хорів та Асоціацією українських хорів свято Івана Купала в двомовному форматі та традиціях для італійців та українських сімей, котрі наразі знаходяться в регіоні. На святі продемонстрували традиції святкування Івана Купала з Рівненщини, записаного Ольгою Вакуліч у фольклорних експедиціях: обряди, символіка древнього свята за старим календарем. Це свято виявилось схожим зі святом літнього циклу в Італії.

Прихожани-українці храму Святих Костянтина та Єлени у місті Кьєті Скало також взяли участь в благодійному вечері та концерті для сімей переселенців, котрі на даний момент живуть в Чернівцях, де дуетом виконали музичні зразки з українських та італійських земель.

Інформацію про діяльність українського осередку
в Пескарі (Республіка Італія)
підготувала та надала Ольга Вакуліч

членкиня Голова Українського культурно-просвітнього товариства «Кобзар» – Загреб

***

Фото зі сторінки Славка Бурди в соціальній мережі Facebook

У Загребі 7 жовтня 2021 року розпочав роботу чотириденний форум, присвячений 120-й річниці переселення українців до Хорватії, який став своєрідним маркером у збереженні нашої самобутності та підсумував важливі етапи у продовженні нашої ідентичності в Балканському регіоні. Виживання українців у Хорватії протягом століть було, перш за все, пов’язане із збереженням своєї ритуальної різноманітності, знанням української мови та усвідомленням свого походження. Незважаючи на подекуди втрачений контакт із давньою батьківщиною серед середнього та молодого поколінь переселенців, під час форуму українським науковцям вдалося окреслити основні вектори прибуття українців до Хорватії, представити етапи їх організації як самобутньої спільноти та сформувати мости співпраці для майбутніх поколінь.

Презентацією III-ї та IV-ї книг «Українці в Хорватії: матеріали та документи» голова організаційного комітету – пан Славко Бурда відкрив перший день заходів Центральної маніфестації культури українців Хорватії, яка протягом перших трьох днів проводиться у місті Загребі, а 4-й день у місті Крижевці. Відкриваючи форум, Голова Українського культурно-просвітнього товариства «Кобзар» зазначив, що відзначення 120-ї річниці переселення українців в Хорватію – знакова подія, перш за все в свідомості поколінь українства:

«За останні 120 років українцям в Хорватії вдалося зберегти свою мову, віросповідання, культуру, звичаї та традиції. Українці інтегровані в хорватське суспільство, але водночас мусять мужньо стояти на самозбереженні, не піддаючись цілковитій асиміляції. Хорватія ж, зі свого боку, надає та забезпечує можливість захисту та збереження культурної та національної ідентичності кожної національної меншини, в тому числі і української. Наше завдання полягає в збереженні нас самих, що в першу чергу, залежить тільки від нашої організованості та бажання».

Представлення книг відбулося безпосередньо за участю вчених, представників влади та наукових кіл з України, Хорватії, Сербії, Італії. З вітальним словом виступив і Його Екселенція Надзвичайний і Повноважний Посол України в Хорватії – Василь Кирилич. Він високо оцінив представлений внесок науковців, багатопланову тематичність матеріалів книги, наукові узагальнення про витоки українства в Хорватії, відзначивши головного натхненника та упорядника цих новопредставлених енциклопедій про українців – пана Славка Бурду. Від імені Міністерства науки та освіти Республіки Хорватія з вітальним словом звернувся пан Мілан Вукеліч. З урочистими словами виступили також і представники Міської бібліотеки та Центральної бібліотеки русинів та українців, які привітали всіх присутніх та подарували Бібліотеці русинів та українців невелику тематичну експозицію книг, яка цього року святкує своє 25-річчя.

Наступного дня, 8-го жовтня 2021 року на базі Міської бібліотеки міста Загреба було проведено Міжнародну наукову конференцію з нагоди 120-ї річниці переселення українців до Хорватії. Завдяки організації Посольства України в Республіці Хорватія, Української громади Республіки Хорватія була здійснена також і відеотрансляція конференції через платформу Zoom, з метою залучити до участі охочих вчених-дововідачів з України, яким не вдалося приїхати. Пан Славко Бурда урочисто відкрив конференцію разом з модераторами заходу, доктором історичних наук, професором кафедри всесвітньої історії Київського університету імені Бориса Грінченка – пані Галиною Саган та доктором мистецтвознавства, професором Прикарпатського національного університету Василь Стефаник – пані Віолеттою Дутчак. До привітань учасників конференції доєднався також пан Посол України в Хорватії – Василь Кирилич. Українські науковці, серед яких: професор Галина Саган, професор Алла Атаманенко, професор Олександр Саган, професор Віолетта Дутчак, доцент Олег Румянцев, професор Ольга Фабрика-Процька, доктор наук Філіп Шкілян, доцент Валерій Власенко, доцент Микола Нагірний, кандидат філологічних наук Ярослав Мишанич, кандидат філологічних наук Оксана Трумко під час конференції у Загребі представили важливість феномену українства на Балканах, висвітлили спогади громадських діячів з числа діаспорного українства, чим засвідчили інтерес до життя діаспори. Доповідачі також акцентували увагу на досягненнях українських дослідників у вивченні історії діаспори. На міжнародній конференції, окрім вищезазначених осіб, з доповіддю виступила завідувач кафедри української мови та літератури Філософського факультету Загребського університету пані професор, доктор наук Оксана Тимко-Дітко. Наприкінці конференції голова організаційного комітету урочисто вручив дипломи учасникам наукового форуму, попередньо зазначивши, що всі наукові праці та статті, представлені учасниками у Загребі на міжнародній науковій конференції, були опубліковані у Книзі IV Українці Хорватії: Матеріали та документи. Не були опубліковані лише презентації доктора наук Янка Рамача та письменника Ярослава Комбіля з Воєводини, через запізніле приєднання до конференції.

Третій день форуму почався із вшанування пам’яті видатного письменника, духовного велетня нашого народу – Тараса Григоровича Шевченка. Покладанням квітів до пам’ятника Тарасу на вулиці Українській у Загребі, делегація Української громади Республіки Хорватія на чолі з головою культурно-просвітнього товариства «Кобзар» – Славком Бурдою, паном Послом України в Республіці Хорватія – Василем Кириличем та  представником прем’єр-міністра Республіки Хорватія Андрея Пленковича, державним секретарем Міністерства закордонних та європейських справ – Зденком Лучічем віддали шану великому українському поету. З урочистим словом виступив пан Славко Бурда, який відзначив важливість Шевченка для українців та хорватів у Хорватії:

«Сьогодні, на гордість усіх українців у Хорватії, цей пам’ятник стоїть у величній пишності на вулиці Українській у Загребі. Напередодні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка ми створили ініціативний комітет Української Громади Республіки Хорватія для будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку у Загребському товаристві. Відкриття пам’ятника відбулося лише у травні 2015 року, майже із запізненням на рік. Тим часом ми провели 7 Центральну маніфестацію українців у Хорватії, яку присвятили Тарасу Шевченку. Протягом кількох наступних років українці Загреба продовжували традиційно проводити Академії, присвячені Тарасу Шевченку. Важливо відзначити, що кожна українська делегація, яка офіційно відвідує Хорватію разом з урядовцями та представниками української національної меншини, покладає квіти та виступає з промовами біля спомника. У 2018 році ми приєдналися до другого міжнародного флешмобу «Глобальний Шевченко». Того ж року провели «Вечір поезії», познайомившись з хорватським Шевченком, тобто хорватськими перекладачами, письменниками, працівниками культури, знавцями та шанувальниками творчості Шевченка. У 2019 році відзначили 205-ту річницю Тараса Шевченка біля пам’ятника різноманітною багатою культурною та мистецькою програмою, і подібне було у 2020 році та у нинішньому 2021 році, незалежно від коронавірусу та пандемії. Ми глибоко віримо, що так буде і в майбутньому».

У рамках короткої культурно-мистецької програми урочисто з грою на бандурі виступила лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника – Віолетта Дутчак. Також з декламацією творів Тараса Шевченка виступили на українській мові – Назар Данчишин, філолог Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою університету «Львівська політехніка», Святослав Рублик, магістр історико-філософського факультету університету Бориса Грінченка у Києві, на хорватській мові – Етна Нікіч. Далі, учасники Маніфестації були запрошені на зібрання Урочистої Академії – святкові заходи з нагоди 120-ї річниці переселення українців до Хорватії, які проходили в Чеському народному домі в Загребі. Виконанням Гімну Хорватії та України, Мішаний хор імені Кирила та Мефодія під диригентством Ігора Коса відкрив низку урочистостей, присвячених знаменній даті в історії української діаспори в Хорватії. Зі вступними вітаннями розпочав зібрання Академії Славко Бурда та запрошені гості, серед яких слово взяли Надзвичайний та Повноважний Посол України в Хорватії – Василь Кирилич, Радниця Офісу президента Зорана Мілановіча з прав людини та громадянина – Меліта Муліч, депутат Хорватського Сабору – Марко Мілановіч-Літре, професор історії Київського університету імені Бориса Грінченка – Галина Саган, голова культурного товариства «Берегиня» із м. Любляни (Словенія) – Галина Маловшек та інші. У своїй офіційній доповіді Пан Славко Бурда представив основні хвилі української еміграції до хорватських земель, окреслив проблеми, з якими стикалися переселенці, згадав про особливості облаштування релігійного, культурного життя та побуту переселенців. Також приділив особливу увагу і сучасним процесам в розвитку української громади в Республіці Хорватія. Доповідь урочисто доповнив Пан Посол – Василь Кирилич, згадавши сакральні слова великої Лесі Українки: «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…» і далі продовжив:

«Ці слова Лесі Українки, написані у Сан-Ремо 1903 року, свідчать тяглість українців Хорватії до рідного, до України. Минуло 120 років з часу їх переселення на простори Хорватії, а вони зберегли рідну мову, українські звичаї і традиції. Вони мають у серці те, що не вмирає, – Україну. Своє домашнє вогнище, що зігріває їх українськістю, збудували на фундаменті церкви, рідної школи і мови, плеканні батьківських традицій. Бо добре знають, що «ти лиш храм збудуй, а люди до нього прийдуть». Збудували. І церкви, і школи. Утворили спільноти, які стали силою збереження своєї ідентичності. Дякуємо Достойникам української та світової науки за глибочінь думок про українців Хорватії. Форум українців Хорватії став подією. Але «спочатку було слово..», думка, ідея.. Мети досягає лише той, хто до неї йде. Мети – уславити 120-літнє проживання українців у Хорватії – сягнув Голова Українського культурно-просвітнього товариства «Кобзар» в місті Загреб пан Славко Бурда. Вінцем його понад річної праці з підготовки цього тематичного форуму стала прослава 120-річчя українців у Хорватії, яка явила собою великдень для українців Хорватії і цікавість для широкого кола хорватів – науковців, представників влади, духовенства. Дякуємо панові Славку Бурді за те, що перетворив слово у діло!».

Зі словами промови виступила пані Галина Саган, вказавши наступне:

«Те, що українцям Хорватії вдалося успішно і на високому рівні відзначити 120 річницю переселення українців на хорватські землі, треба завдячити наступним факторам: 1. Наявність активних громадських діячів споміж діаспорян. У Хорватії їх очолив пан Славко Бурда, який доклав титанічних зусиль аби ця святкова маніфестація відбулася. 2. Українцям, і власне Україні, дуже пощастило мати в Республіці Хорватії, такого достойного Посла як Василь Кирилич, який активно долучається до розвитку діаспорного життя наших співвітчизників у РХ. 3. Сприяння урядових структур РХ та представників місцевих влад, які фінансово та організаційно долучаються до відзначення 120 річниці переселення українців до Хорватії. 4. Також на подяку заслуговують українські вчені, які вивчають історію діаспори на Балканах, а також українські митці, які зуміли приїхати до Загреба для участі в усіх заходах Центральної маніфестації української культури. 5. І власне фактор, який є найважливішим – це самі українці Хорватії, які упродовж 120 років живуть поза межами земель свого походження і зберігають українську мову, культуру, традиції».

Цього ж дня на гостей чекала культурно-мистецька програма, в якій взяли участь: народна артистка України, примадонна опери та оперети – Ольга Камінська, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника – Віолетта Дутчак, вокально-інструментальний ансамбль «Кобзар» (керівник – Вікторія Куликовська), хореографічний ансамбль інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника «Дивоцвіт» (керівник – Ю. Скобель).

У неділю, 10 жовтня 2021 року у греко-католицькому соборі Пресвятої Трійці у Крижевцях відбулася урочиста Божественна Літургія за участі священиків та церковних хорів з Хорватії, України, Словенії та Австрії на чолі з монсеньйором Міланом Стіпічем, єпископом Криживецьким та за співслужіння Київського та Галицького єпископа-вікарія з України Степана Суса, вікарія греко-католиків Австрії Юрія Коласа та численних священиків Крижевацької єпархії. Літургію співав квінтет церкви св. Петра і Павла зі Львова та хор греко-католицького собору в Крижевцях під керівництвом Мартіна Плеша. Говорячи про 120-ту річницю переселення греко-католицьких українців до Хорватії, важливими видаються слова єпископа Мілана:

«Греко-католицька церква, точніше єпархія Крижевців, зіграла велику роль у збереженні культурної самобутності, духовного та релігійного життя українців. Незабаром після їх поселення були збудовані церкви, створені парафії в межах Крижевацької єпархії, а саме Буковлє або Славонський Брод, Верхні Андріївці, потім Каніжа і Шумече, Сібінь, Липовляни, а поряд з церквами, культурні товариства та шкільні класи, що не дозволило зникнути українській мові. Українці тоді відіграли помітну та прогресивну роль у побудові нового суспільства в межах нової держави. Численні священики були з кола переселенців-українців та їхніх нащадків. Нині маємо українців-греко-католиків в Загребі, Осієку, Рієці, Задарі та Спліті, а також в інших міських центрах. Шановні греко-католики української національності та українського походження, сьогоднішня свята літургія – це служба подяки за 120 років спільної історії нашої батьківщини Хорватії. Дякуємо Богу за наші спільні успіхи та радощі, а також за наші спільні біди та страждання, все це об’єднало нас в одне ціле. Ви – багатство хорватської землі та католицької церкви на цій території. Я, як ваш єпископ, від свого імені та від імені всієї Крижевацької єпархії, до якої ви належите з першого дня, від усього серця вітаю вас з ювілеєм поселення на цій землі та дякую всім за ваші зусилля і внесок у життя та зростання нашої незалежної Церкви», – закінчив єпископ Мілан.

Серед присутніх Посол України в Республіці Хорватії – пан Василь Кирилич, Копривницько-Крижевацький префект – Дарко Корен, державний секретарем Міністерства закордонних та європейських справ – Зденко Лучіч, представники міста Крижевці, Уряду Республіки Хорватія та представники української національної меншини в Республіці Хорватія. Літургію транслювали через перший канал Хорватської радіотелевізії, а трансляцію мали можливість дивитися близько півмільйона людей. Після урочистого богослужіння відбулася церемонія відкриття настінної картини, «Хрещення Київської Русі» українського художника зі Львова – Володимира Яворського, яка є символічним дарунком української громади Республіки Хорватія Крижевацькій єпархії з нагоди урочистих роковин переселення українців на ці терени. Відтепер живописна репродукція постійно прикрашатиме праву стіну собору. На завершення чотириденного форуму, в рамках 14 Центральної Маніфестації культури українців, мер міста Крижевці – Маріо Райн організував святковий прийом та обід для всіх гостей у готелі «Калнік» у Крижевцях. Того ж дня відбувся заключний культурно-мистецький концерт у Хорватському домі у Крижевцях за участю хорватських культурних товариств «Крижевці», «Пригір’я», танцювальних та вокальних колективів українських товариств з Хорватії (Вуковар, Славонський Брод, Каніжа, Липовляни, Загреб та Рієка) та вокальних солістів і ансамблів танцю з України.

На кінець, хотілося би висловити велику шану всім, хто спричинився до згуртування української громади в Хорватії. Це завдяки відданій послідовній праці не одного покоління українців ви зберегли і продовжуєте плекати українську ідентичність, мову і культуру, відроджуєте національну пам’ять, розбудовуєте українське релігійне та громадське життя. Дякуємо, що існуємо на цих теренах всупереч багатьох історичних випробувань.

Теплі слова вдячності висловлюємо також всім причетним до організації 14. Центральної Маніфестації культури українців Хорватії, Українській громаді Республіки Хорватія, Українському культурно-просвітньому товариству «Кобзар» у Загребі, Раді національних меншин Республіки Хорватія та Міністерству науки та освіти Республіки Хорватія. І окрема Дяка головному Провіднику та Ініціатору міжнародного Форуму – Пану Славку Бурді.

Ірина Рибачок,
старша наукова співробітниця Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара, старша викладачка кафедри історії ім. проф. М.П. Ковальського Національного університету «Острозька академія», кандидатка історичних наук

ВИШИВКА В ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА
ПОВОЄННОЇ ЗАХІДНОЇ НІМЕЧЧИНИ ТА АВСТРІЇ

У 2021 році українство всього світу низкою заходів відзначає ювілей найбільшого державного свята – 30-ліття незалежності України. Одним із знакових символів української культури є вишиванка. Здавна вишивання було традиційним заняттям українського жіноцтва, тому сьогодні українська вишивка багата на безліч технік виконання, орнаментів, кольорову гамму. У світі популяризація української вишиванки відбувалася значною мірою завдяки українським емігрантам. Особливе значення вишивці надавали представники третьої хвилі еміграції, котрі внаслідок Другої світової війни покинули рідні землі та опинилися спочатку у таборах для переміщених осіб та біженців на території Західної Німеччини та Австрії (Ді-Пі табори, DP camps). Для них значення та цінність вишивки полягала не лише в мистецькій вартості чи традиції, а й була маркером ідентичності, оберегом, пам’яттю, ниткою, що зв’язувала їх із Батьківщиною. Оскільки умови та обставини втечі часто були несподіваними, серед особливо цінних речей, які брали з рідної домівки були родинні фотоальбоми, світлини, вишиті речі. Про значення вишиванки у житті українських біженців досить лаконічно та точно зазначено в таборовому часописі для жінок «Українка на чужині» (Діллінген, 1948, Ч. 1. С. 3): «Розійдемося десь по світах мусимо мати при собі дещо, що буде нагадувати і пов’язувати нас з Батьківщиною».

У Ді-Пі таборах українки продовжували вишивати попри важкі побутові умови, відсутність необхідних матеріалів. Останні компенсували за рахунок впровадження різноманітних «лайфхаків» – висотували нитки з різнокольорових прапорців, що надавала УНРРА (Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови=United Nations Relief and Rehabilitation Administration) та вимочували їх в оцті, використовували парашутну тканину. Серед товарів, що як гуманітарну допомогу українським біженцям надсилали українські допомогові та жіночі організації з США та Канади – була тканина, нитки для вишивання.

У вишитих речах відчувалася потреба, оскільки їх одягали діти та дорослі мешканці Ді-Пі таборів на свята, урочисті події, виступи, для зустрічі почесних гостей. Жінки забезпечували та доглядали за одягом своїх родин у важких повоєнних умовах – шили, в’язали, вишивали речі. З жіночих споминів про перебування в Ді-Пі таборах розуміємо, що для когось з жінок вишивання було не лише традиційним заняттям, забезпеченням потреби у традиційному вбранні чи заробітку, а й слугувало методом подолання травматичного досвіду і складних життєвих обставин (втрата чи смерть рідних людей, поділ родини чи ін.).

Українські жіночі організації в Ді-Пі таборах (Об’єднання українських жінок в Німеччині та Союз українок Австрії) організовували навчальні курси з вишивання та створювали спеціальні вишивкарські майстерні, де українки могли навчитися вишиванню, корисно проводити час, спілкуватися та заробляти певні кошти для особистих та громадських цілей. Вишиті речі користувалися популярністю не лише серед українців, а й цінувалися серед представників інших національностей. Їх легко можна було продати у зв’язку з необхідністю забезпечувати родину. Українське жіноцтво завдяки продажу вишитих речей також збирало кошти на важливі суспільні проєкти та потреби – у фонд допомоги «Мати й дитина»[1], у фонд видання творів Лесі Українки. Вишиті речі надсилали до США, де за сприяння Союзу українок Америки відбувався їх продаж, а кошти спрямовувалися на громадські цілі та підтримку українських біженців.

Вишиванка була засобом не лише етнічної ідентифікації, але й важливим елементом репрезентації та популяризації української культури, яку важливо було представити тогочасній світовій спільноті, оскільки самостійної української держави не існувало. З цією метою українські біженці брали участь у різноманітних виставках, проводили тижні української культури, дарували вишиті речі почесним гостям табору чи презентували високопоставленим особам.

Вишиті речі ставали чудовими подарунками від української громади для почесних гостей та високопоставлених осіб. У 1947 р. українки Західної Німеччини надіслали в якості весільного подарунку принцесі Єлизаветі – скатертину та 12 серветок, виконаних полтавським вирізуванням у вишивкарській майстерні Мюнхену.

Традиційним засобом репрезентації української культури та творення позитивного іміджу української громади в повоєнній Західній Німеччині та Австрії була участь у міжнародних мистецьких виставках, де різні національні спільноти біженців могли представити себе, свій народ, культуру, історію. Такі виставки відбувалися як у Німеччині (Мюнхені, Каселі, Корнберзі, Ганновері та ін.), так і в Австрії (Бреґенці, Інсбруку, Ляндеку, Фельдкірху та ін.). Іноземці були захоплені українським народним мистецтвом та вишивкою зокрема. Так, після однієї з виставок української вишивки у Гершфельді у газеті «UNRRA Team News» вийшла замітка полковника Штортґоза (співробітника УНРРА), в якій іноземець відзначив оригінальність взорів, багатство барв, різноманітність виробів (обруси, подушки, керсетки, сукенки, каптани, сорочки, скатертини, рушники, хустини) та вікові традиції цього народного промислу. Під час тижнів української культури в Регенсбурзі, Мюнхені, також було представлено чисельні вишиті речі українських майстринь та давні унікальні вишивки, які вдалося біженцям вивезти з України. На відміну від традиційної української кераміки, килимів, веретів, яких було небагато в емігрантів, оскільки вони більш габаритні і важче було їх перевезти в умовах втечі, вишивки було достатньо, щоб обрати найкращі зразки для виставок та таборові умови дозволяли створювати нові вироби.

Вишивка була представлена в оздоблені таборових кімнат та стала неодмінним атрибутом житла українців в постійних місцях поселення. Як зазначалося у листівці «12 заповідей українці на чужині» (Мюнхен, 1947) саме українська пісня, українська казка, українська вишивка, українські звичаї допоможуть зарадити денаціоналізації в еміграції.

***

[1] Кошти для підтримки одиноких матерів, вдів та сиріт.

“ПРОЄКТ УКРАЇНСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ЧЕРЕЗ КОЛЕКЦІЮ
УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА БРАЗИЛІЇ”

Українці та їх нащадки більше століття були розповсюдженні по багатьох країнах на всіх континентах, утворюючи сильні та активні спільноти за межами України. Пройшли 129 років з моменту першої хвилі напливу українців до Бразилії. Протягом багатьох десятиліть, будучи відокремленими від своєї Батьківщини, українці шукали шляхів співіснування, які б зміцнювали їх як громаду, і навіть далеко від своєї землі вони б відчували себе затишно через свою релігію, культуру та традиції. Вони збиралися разом, щоб молитися, співати згадувати про свою далеку Україну та своїх близьких, які там залишились і це було частиною братського духу, який природно об’єднав їх.

Однак не завжди можливо дізнатись історію перших хвиль емігрантів, особливо тих, хто прибув до Бразилії, як засновувались нові громади українців, їхню форму організації, розвиток у країні, яка приймала їх, від приїзду до сьогодні. Існує велика проблема для досліджень через відсутність доступу до історичних документів. Багато фактів з історії українців в Бразилії, як і раніше, залишаються невідомими в Україні і поза її межами і їх потрібно вивчати.

Засноване у 1922 р. Українське Товариство Бразилії мало за мету допомагати українським іммігрантам, які прибули до Штату Парана і Санта Катаріна. Воно є найстарішою українською громадською організацією в Бразилії. Має у своєму розпорядженні багату колекцію історико-документальної траєкторії українців у цій країні, яка їх прийняла, у тому числі Товариства Тараса Шевченка, заснованого в 1908 році, яке було включено до Українського Товариства Бразилії.

Через занепокоєння збереженням цієї багатої колекції, яка зараз у жалюгідному стані, був запущений «Проект української пам’яті через колекцію Українського Товариства Бразилії». Він призначений для реалізації заходів щодо збереження та відновлення колекції, її організації, сканування імміграційних документів, книг, фотографій, книг протоколів. Важливо підкреслити, що інформаційний бюлетень «Хлібороб», був створений у 1924 р. в приміщенні УКТ з метою інформування іммігрантів про головні економічні події на новій землі та в Україні. До колекції увійшли примірники інформаційної газети, що зберігається з 1924 р. Зараз «Хлібороб» видається щомісяця і поширюється в основному в електронному вигляді.

У рамках організації проводяться різні заходи щодо підтримки та поширення української культури в Бразилії. Одним із відділом Товариства є фольклорний колектив “Барвінок”, заснований у 1930 р.; в 2010 р. отримав від Уряду України титул народного аматорського українського фольклорного колективу “Барвінок” за великий внесок у збереження культурної спадщини України.

Іншим важливим відділом є Жіноча Організація, заснована у 1924 р., під опікою якої існує Суботня Школа ім. Лесі Українки, де діти раз на тиждень відвідують уроки українознавства, вивчають базову мову, танці і спів, і також знайомляться з українським мистецтвом. Це дуже важлива робота, оскільки було лише три хвилі імміграції до Бразилії, остання – після ІІ Світової Війни. Невтомні жінки також заснували в Українському Товаристві Український Музей-Бібліотеку Курітіби. Речі виставлені в цьому музеї відображають традиції культурного, громадського і релігійного життя українського народу, що були передані в основному українськими іммігрантами та їх нащадками.

До 100-річного ювілею Українського Товариства Бразилії волонтери присвячують свій час «Проєкту української пам’яті через колекцію Українського Товариства Бразилії». Таким чином, після закінчення роботи, документи будуть класифіковані функціонально й колекція буде доступна для майбутніх поколінь на національному та міжнародному рівнях, щоб студенти та дослідники з найрізноманітніших областей знань мали доступ до неї.

Пропонуємо Вашій увазі матеріали проведення VIII Міжнародної наукової конференції “Українська діаспора: проблеми дослідження”, яка відбулася 23-24 вересня 2020 року.

Програма конференції

Відеозаписи конференції: https://www.youtube.com/playlist?list=PLBhCuHRpdCVRLWkPaSBYmUm4fqcY-aREp

Презентації учасників

1. Володимир Пилишенко (професор, директор української громадської бібліотеки міста Рочестер, штат Нью-Йорк, США)
Ukrainian Rochester Collection

2. Тамара Денисенко (екс-директор Української Федеральної Кредитної Спілки у Рочестері (штат Нью-Йорк, США), засновник «Програми українського партнерства (Ukrainian Partnership Program)» при Назарет Коледж (США) з Острозькою академією (Україна), Рочестер, штат Нью-Йорк, США)
Напрями та перспективи співпраці між закордонним українством та Україною. «Відкритий Світ – Open World». “Ukrainian Partnership Program at Nazareth College”

3. Олеся Лазаренко (кандидат філологічних наук (Ph.D.), науковий співробітник факультету культурознавства Європейського університету Віадріна у Франкфурті-наОдері, Німеччина)
Українська наука в Берліні і Бранденбурзькій землі: стан і перспективи

4. Оксана Бризгун-Соколик (почесна голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, громадська діячка, Торонто, Канада)
DP-Табір переселенців-Реґенсбурґ 1945–49: «Україна в Мініятюрі»

5. Всеволод Соколик (голова Олімпійської Комісії при Світовому Конґресі Вільних Українців (1988–1993), викладач, дослідник історії спорту, Торонто, Канада)
Спортова спадщина канадських українців (1891–1991)

6. Микола Проців (заступник директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею, Бережани, Україна)
Зіновій Штокалко (Бережан). Невідомий… Незнаний… Незвіданий…

7. Олена Романенко (кандидат політичних наук (PhD), молодший науковий співробітник Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», Київ, Україна)
Slavic communities in Australia: the Historical background and the current situation

8. Софія Мицак (доктор філософії Університету Нового Південного Уельсу, науковий співробітник Фундації українознавчих студій в Австралії та Центру європейських студій Австралійського національного університету, Сідней, Австралія)
Researching Ukrainian Australian literature: A literary history